Паралелі сходяться в Києві
S. Pershko, A. Fedorov | На экранах Украины | 1989 | article1989_На экранах Украины

З 4 по 8 жовтня в Запоріжжі у рамках Днів міста пройшов Тиждень фільмів ФРН, в організації якого взяли участь міський кіноклуб «Сходження», запорізький міський Молодіжний центр, «Фільмотек дер Югенд», Оберхаузен (ФРН) та ТВО «Кінофестиваль» (м.Київ). Демонстрували фільми останніх років відомих західнонімецьких режисерів М. Фон Тротта, В. Херцога, П. Шлендорфа, В. Фассбіндера та інших, а також програми паралельного кіно СРСР.

Нарешті й український глядач зможе познайомитись з неординарним явищем, ім’я якому – паралельне кіно СРСР. Спочатку в Запоріжжі, потім у Києві, на відкритому фестивалі «Молодість-89», представлятимуться великі ретроспективи усіх його напрямків та течій. Так-так, не дивуйтеся – є вже й напрямки і течії, ігрове кіно і мультиплікація, великі відеотвори та щось таке, чому взагалі немає аналогів у світовій історії кіно. Кажуть, що навіть у Ризі, на фестивалі авангардних фільмів «Арсенал» не було такого представництва вітчизняного андерграунду, який очікується в Києві з 29 жовтня по 4 листопада.

Здається перебудова торкнулася і оргкомітету нашої «Молодості», бо як же можна собі уявити молодіжний фестиваль без справді молодого кіно? Адже що ми маємо? Фільми про панків, рокерів, хіппі та інтер-дівчаток, зроблені згідно з настановами соціалістичного конформізму, так само, як і стрічка про комсомольські будови, чисту юнацьку любов та віру в щасливе майбутнє. І це кіно молодих та для молодих? А де ж свіжий погляд, нова естетика, нетрадиційні форми? Одне слово, те, чого ми чекаємо від молодих у наш такий непростий час, коли глядача важко заманити до кінотеатру навіть еротикою та бійками у вітчизняному виконанні.

Торік угорці привезли на «Молодість» програму експериментальних фільмів (разом з 16-міліметровим авангардом кінця 70-х), але оргкомітет навіть не спромігся їх показати. Цього року все докорінно змінюється. Два фільми паралельників увійшли до конкурсної програми («Тут хтось був...» братів Алейникових та «Лицарі піднебесся» Є. Юфіта), гостями фестивалю стануть майже всі лідери московського та ленінградського андеграунду.

Хто ж вони такі, ці таємничі люди – участники «Арсеналу-88», «Інтерфільму-88», «Третього ока», «Міні-макс-89», і міжнародного відеофесту-89 та багатьох інших представницьких міжнародних кінофорумів? Спочатку процитуємо для інформації незалежний журнал паралельників «СІНЕМА ФАНТОМ»:

 «Створення паралельного кіно як соціального явища пов’язане з діяльністю трьох осіб: І. Алейнікова, Є. Юфіта, Б. Юхананова. До 1987 року кожен з них влаштовував показ своїх фільмів у середовищі андеграундної культури... У 1987 році в зв’язку із змінами в суспільстві вона втратила соціальний зміст: наче все стало можливо. Але в умовах кіновиробництва режисери паралельного кіно свободи творчості не отримали. Ситуація диктувала вибір – або зникнути, або отримати новий статус. Обрали другий шлях. І почалася своєрідна кінодіяльність».

З 1987 року редакція журналу організовує фестивалі паралельного кіно СІНЕФАНТОМ ФЕСТ. Перший відбувся у Москві в листопаді 1987 року. В ньому взяли участь 20 режисерів. Учасниками другого фестивалю, що пройшов у Ленінграді 3-5 березня цього року, були вже 50 режисерів.

У жовтні 1986 року під час проведення конференції «Молода культура» лідери паралельного кіно об’едналися в незалежну кіноакадемію, діяльність якої має різні напрямки: від кіноосвіти до прокату. Незалежні режисери викладають в Майстерні індивідуальної режисури Університету м. Ленінграда: теоретичні праці та критичні статті публікуються в незалежному кіножурналі «СІНЕМА ФАНТОМ». Вражає? А тепер спочатку.

Паралельне кіно знімається дуже просто. Кілька людей беруть звичайну 8- чи 16-міліметрову аматорську кіно- чи, у виняткових випадках, відеокамеру, вирушають на знімальний майданчик, яким може стати все, що завгодно, – від найближчого лісу до вагону метро; до відзнятого матеріалу домонтовується хроніка чи відомі кінокадри (хоча б з фільму «Чапаєв»), на звичайнісінькому магнітофоні записується звуковий ряд... – от і все. Так,  та не так. Несподівано ловимо себе на думці, що і подряпини на плівці, і її фабричний брак, і відсутність монтажу, і вражаючий непрофесіоналізм оператора, і відсутність навіть елементарного сюжету, – все це набуває певного естетичного змісту. Життя перетворюється на міф, міф – на кіно, а кіно – на чудернацьку мультиплікацію і назад. Все рухається у подвійному колі, в містичному танку привидів свідомості, ілюзій, жадань. Ми стаємо повноправними учасниками містерії «паралельне кіно».

На сьогодні є дві оформлені школи кіноандеграунду – Москви та Ленінграда. Споконвічна суперечка двох столиць відбувається і тут. Московська школа (брати Алейникови, Б. Юхананов, П. Поспєлов) схиляється до інтелектуального пошуку, її представники балансують на межі радіо і Несвідомості. Глядачеві надається можливість стати свідком розгортання авторської рефлексії на всіх етапах. Тут все має значення: і тотальний, часом інтелектуально вишуканий експеримент, і кожна зображувальна деталь – все складається в єдиний художній космос, у якому кожна людина має відшукати свою власну логіку. У братів Алейнікових нема двох схожих фільмів, деякі з них просто приголомшують. Взяти хоча б тільки назви: «Трактористи», «Жорстока хвороба чоловіків», «Сервіровка-рокіровка», «Постполітичне кіно», «Жахлива тайна «Чергіда» тощо. Б. Юхананов з його «Божевільним принцем», відеороманом у тисячу касет (вже є «Божевільний принц Гамлет», «...Фассбіндер», «...Японець», «...Кузьмін», а скільки ще планується...), і все цікаво, видовищно.

А від невеличких фільмів ленінградців відірватися неможливо. Дивні персонажі переміщуються з шаленою швидкістю. Нескінченна гонитва, спонтанні бійки у неймовірних обставинах та інтер’єрах. Все рухається, діє, справжній хаос дії, спресований рух від життя до смерті, чи навіть – життя після смерті. Так-так, ідея саме життя тіла, з якого поринув дух, - у фокусі естетики «некрореалістів» ( група «Мжалафільм» Є. Юфіта). А фільми Є. Кондратьєва? До речі, це єдиний відомий широкому глядачеві зразок паралельної кінопродукції (сни Бананана з фільму С. Соловьова «Асса»).

Взагалі краще один раз побачити. Фільми демонструватимуться в кінотеатрах під час фестивалю. Отже, паралелі сходяться у Києві. Шкода, звичайно, що незалежне кіно – це привілей Москви та Ленінграда. Невже у нас на Україні ніхто не випробує свої сили в цьому цікавому напрямку? Невже ідей не вистачає? Правда, на другому фестивалі паралельного кіно були представлені фільми групи Ю. Бродського з Дніпропетровська. В місті на Неві їх бачили, чому ж на Дніпрі – ні? Сподіваємося, що «Молодість» активізує і наші незалежні сили.

1989_На экранах Украины